І. Лікарчук: коли директорам час іти на відпочинок?

Автор: Ігор Лікарчук, екс-керівник Українського центру оцінювання якості освіти.

Із минулого...

У ті роки, коли я працював начальником обласного управління освіти, в області успішно функціонувало велике й потужне професійно-технічне училище. Порівнюючи з іншими подібними закладами, це був взірець порядку. Порядку у всьому: починаючи від вхідних дверей і закінчуючи рівнем організації навчального, виховного та виробничого процесів.

Училище було відомим у місті, області, в Україні... До нього приїжджали делегації та гості, його вихованці завжди прикрашали міські масові заходи, починаючи від компартійно-комсомольських конференцій і закінчуючи дитячими масовками. Між собою профтехівці його називали «інститут благородних дівиць» і, відверто кажучи, заздрили. Учнівський контингент – лише дівчата. Хоч той, хто працював із дівчатами у закладах ПТО, той добре знає, що з ними набагато складніше, ніж із хлопцями. Працівники училища – майже вся жінки. Навіть електриком працювала жінка...

І, зрозуміло, що очолювала цей заклад також жінка. Потужний керівник, беззаперечний авторитет, жорстка і багато в чому безапеляційна мадам, депутат усіляких рад, постійний член всяких президій, комісій і т. ін. І завжди одягнута – як із модного дому... Що, в принципі, було і не дивно. Адже її чоловік працював, як мені здається, заступником директора домобудівного комбінату, а училище – готувало швей, закрійниць... А іще вона – кавалер усіляких орденів, медалей, грамот. Бо таки було за що їх вручати...

Того року ми відзначали її ювілей. Багато гостей, сила-силенна квітів, теплі і гарні слова, сльози радощів, гарний стіл для невеликої кількості запрошених... Здавалося, що все, як завжди... Але то лише так здавалося. Наступного (!) дня ювілярка з’явилася в моєму кабінеті і, як завжди, дуже делікатно, але наполегливо, сказала; «Игорь Леонидович. Я приняла решение уйти на пенсию. Хватит. Мне уже немало лет и пора... Уступаю дорогу младшим. Они сделают больше».

Я відразу не повірив своїм очам і вухам. Запитав, чи це не жарт. Щось пробував говорити у страшенно розгубленому стані. Пропонував «подумати кілька днів». Просив лишитися, обіцяв якісь «золоті гори»... Але все було марно. Вона прийняла рішення... І хоч потім мені натякали, що причиною звільнення був від’їзд її сім’ї з міста, мотивацію я почув саме ту, про яку написав. І вона для мене тоді була дивною. Хоч її глибоку сутність, доцільність та розумність – я зрозумів пізніше. Набагато пізніше.

За кілька днів училище отримало нового директора. Молоду і завзяту жінку. Яка не лише продовжила справу попередниці, але і успішно вивела заклад на новий рівень. Тепер – це багатопрофільний коледж. У якому вже добра половина учнів – хлопці. Але рівень роботи – на висоті...

Чому я згадав цю історію. Бо до мене звернулася людина, якій далеко за 65, і вона продовжує очолювати велику школу. Звернулася тому, що колектив вимагає її звільнення з посади. Очевидно, що упродовж тридцяти трьох років її директорування він вже втомився від неї: морально і фізично. Бо вона, як була тоталітарним керівником, так ним і лишилася... Незважаючи на свої зв’язки, високі нагороди та звання...

І коли на її прохання поради я відповів, що давно настав час написати заяву й піти на відпочинок, вона на мене образилася. Здається, що назавжди. А дарма. Бо недарма управлінська мудрість твердить, що краще з посади піти на хвилину раніше, аніж на рік пізніше. Краще і для того, хто цю посаду займає, і для тих, ким ця людина керує.

На жаль, зрозуміти цю просту істину багато керівників у нафталінових беретах не хочуть і не можуть. Бо увірування у свою «геніальність» як керівника суттєво переважає рівень критичного мислення та реального сприйняття дійсності. І це біда...

P.S. Десь читав, що середній вік ректорів китайських та японських університетів – 45 років... Чи не тому й університети у них інші...