Степан БАНДЕРА (1.01.1899 - 15.10.1959 рр.) народився в с. Угринів Старий Калушського повіту Станіславської (нині Івано-Франківської) області в сім’ї священика. Виховувався в атмосфері українського патріотизму, живих національно-культурних традицій. В їх домі часто бували видатні люди, була велика бібліотека. У жовтні-листопаді 1918 р. пережив хвилюючі події побудови Української держави. Батько організував військові відділи з навколишніх сіл, потім був послом до парламенту ЗУНР, військовим капеланом, парохом в с. Угринів.

В 1915 р. вступає до Стрийської гімназії, має добрий успіх у навчанні, активний учасник молодіжних організацій "Пласт", "Сокіл", працює у "Просвіті", бере участь у хорі, театральному гуртку. В Угринові заснував спортивне товариство "Луг". В 1928 р. вступає до Львівської політехніки, бере участь у різних товариствах, співає у хорі, грає на гітарі, мандоліні, займається спортом. За активну діяльність був ув’язнений, потім став підпільником у розвідувальному, пропагандистському відділах, очолював відділ підпільних видань. В 1931 р. керував відділом доставки підпільних видань за кордон. В 1932-1933 рр. призначений крайовим провідником і комендантом УВО на ЗУЗ. За кордон виїжджає конспіративно, бере участь у конференціях у Празі, Берліні, спілкується з Є. Коновальцем.

До 1934 р. був кілька разів арештований, сидів у Львові, Кракові, Варшаві. В 1935 р. відбув процес разом з одинадцятьма членами за приналежність до ОУН і замах на міністра внутрішніх справ Польщі Станіслава Перацького. В 1936 р. на другім процесі засудили як крайового провідника ОУН на довічне ув’язнення. У Березі Картузькій сидів до 1939 р. Вийшов на волю під час війни, його з строгої ізоляції визволили в’язні націоналісти.

З Бреста бічними дорогами дійшов на Волинь. З Ковельщини зв’язався з діючою організацією ОУН, що вже тоді творила партизанські відділи. Прибувши до Львова, наводить контакти з провідниками ОУН, розробляє план протибільшовицької боротьби. Тоді ж з Берези Картузької вийшов і ув’язнений його брат Василь. За рішенням Проводу в другій половині 1939 р. брати Бандери з чотирма членами ОУН виїхали до Кракова, де вже діяв таємний український осередок культурного і політичного життя. В листопаді провів низку нарад в Словаччині, Відні. Разом з провідником Тимчієм-Лопатинським поїхав до Італії на зустріч з тодішнім Головою Проводу ОУН полковником А. Мельником, щоб представити ряд проектів, справ, вимог внутрішньополітичного життя організації.

Після смерті Є. Коновальця були певні розходження між крайовим проводом й активом організації ПУН. Причина - недовір’я до окремих прибічників А. Мельника, зокрема - Ярослава Барановського по фактах його роботи. Зростала настороженість крайового активу до політики закордонного проводу по Віденському договору в справі Закарпатської України. Розмова з А. Мельником була негативною, бо він не погодився звільнити Я. Барановського і не схвалив плану революційно-визвольної боротьби. С. Бандера з Тимчієм-Лопатинським відстоювали думку, що боротьба ОУН в Україні мусить залежати від внутрішньої політики СРСР в Україні. У разі знищення і виселення національного активу, ОУН повинна розгорнути широку революційно-партизанську боротьбу. В 1940 р. С. Бандера був у Римі, де ОУН керував професор Євген Онацький. Там він зустрівся з братом Олександром, який уже захистив докторат з політико-економічних наук. У лютому 1940 р. створено революційний Провід ОУН, очолений С. Бандерою. Через рік на великому зборі ОУН його вибрано головою Проводу. Під керівництвом С. Бандери ОУН стає кипучою революційною організацією, започатковуються похідні групи ОУН, що були за кордоном. Він засновує український легіон, організовує визвольну боротьбу. Перед вибухом війни ініціює створення Українського національного комітету для консолідації політичних сил у боротьбі за державність. Рішенням проводу вже 30 червня 1941 р. проголошено у Львові відновлення Української держави. Через кілька днів провід був арештований німцями і до грудня 1944 р. С. Бандера став в’язнем концтабору. Звільнився з тюрми, поринає у роботу. Німці пробують приєднати собі ОУН і УПА як союзника проти Москви. Бандера і інші члени ОУН рішуче відкидають цю пропозицію.

У лютому 1945 р. на нараді Проводу ОУН вибрано нове бюро Проводу, до якого окрім С. Бандери ввійшли В. Шухевич, Я. Стецько та інші. Затверджений конференцією ЗЧОУН, в 1942 р. С. Бандера стає Головою всього ОУН і вирішує вести боротьбу проти усіх поневолювачів.

 

 

 

 

 

 

В 1950 р. С. Бандера планує перейти на Україну, і головування у Проводі ЗЧОУН тимчасово переходить до С. Ленкавського, з квітня

1951 р. - до Я. Стецька, а С. Бандера продовжує керувати усією ОУН. На Україну його не відпустили. В 1955 р. П’ята конференція ЗЧОУН наново обирає головою Проводу С. Бандеру. Тоді особлива увага приділяється організуванню теренів, крайовим зв’язкам і зовнішній політиці. А 15 жовтня 1963 р. С. Бандера впав жертвою з наказу КДБ. Головне значення Степана Бандери для українського визвольного руху в тому, що він у складних обставинах зумів знайти спосіб і методи ведення не тільки політичної, ідеологічної діяльності, але й збройної боротьби.

ПОХОРОН ПРОВІДНИКА

У м. Мюнхені (Німеччина) у цвинтарній крипті "Вольдфрідгофі", де почалися приготування до похорону, з обличчя покійного знято гіпсову маску, тіло наряджено й вкладено в домовину. У вівторок 20 жовтня о 9-ій ранку в українській церкві св. Івана Хрестителя по вул. Кірхен, 46 отець прелат Петро Голинський відправив у співслуженні п’ятьох отців і в присутності Апостольського екзарха для українців у Німеччині преосвященнійшого єпископа Кир Платона Корниляка заупокійну службу божу, під час якої співав хор під керівництвом Миколи Філя.

Після св. літургії відправлено панахиду за упокій душі. Обидві служби знімав на фільм Іван Процик. Церква була переповнена численними делегаціями з Австрії, Франції, СІЛА, Іспанії, Англії, Канади, Бельгії, Німеччини та інших країн.

Похорон назначено на 15.30, але з самого ранку цвинтар був уже переповнений народом. У почесній варті стояли члени ОУН. О 15.30 заслону перед вікном крипти опущено, цинкову труну закрито вічком із скляним віконцем, запаяно та вкладено в другу - дубову, яку оповито синьо-жовтим прапором і перевезено до цвинтарної каплиці, прибраної зеленню, квітами. Заупокійну відслужили отці Петро Галинський, Василь Туркевич, Іван Леськович, Іван Гриньох, Василь Малкович, Микола Іванців, Володимир Арвай, Степан Дмитришин, Юліан Микитин. У молитовному єднанні стояли митрофорний протоєрей Палладій Дубицький, декан УАБЦ на Баварію і румунський священик о. Василь Запартан. На дворі біля каплиці формується похоронний похід, до якого прилучається багато тисяч людей. Після панахиди труну підхопили на рамена три пари друзів: Василь Олеськів - Ярослав Бенцаль, Данило Чайковський - Роман Малащук, Петро Цимбалістий - Ярослав Рак. Біля них на зміну стали: Іван Кашуба - Григорій Васькович, Григорій Драбат - Теофіл Кудлик, Осип Тюшка - Дмитро Штикало. Хрест до могили ніс Степан Пиріг, з Бельгії. За ними несли частину вінків і йшло одинадцять священиків, далі хор Миколи Філя і чотири прапороносці з оповитими крептом блакитно-жовтими, червоно-чорними і жалобними прапорами. На невеликій відстані йшло двоє друзів Борис Вітошинський в супроводі Володимира Микули і Антона Тисячного та Павло Шевчук в супроводі Омеляна Коваля і Євгена Гановського. Вони несли на багряних подушечках чаші з грудкою землі з України і водою з Чорного моря. За труною, оточеною молоддю СУМу і Пласту, йшла родина Провідника - дружина Ярослава й діти Наталя, Леся, Андрій у супроводі Осипи Демчук, Михайла Кравціва і Ярослава Стецька. Після того йшли члени Проводу ЗЧОУН, представники ОУН полковника А. Мельника генерал Микола Капустянський, професор Юрій Бойко, Євген Мацяк, Яків Маковецький, представники Української Національної Ради і її Виконавчого Органу Микола Лівицький, Іван Багряний, Олександр Юрченко, Євген Гловінський й інші, члени делегації дружніх з Україною багатьох народів, політичних, наукових, суспільно-громадських та інших організацій і багатотисячні маси народу. По обох боках дороги лежали вінки, квіти. Написи на стрічках сотень вінків засвідчували велику шану до покійного. Десятки фото- і кінорепортерів знімали на плівку цей історичний жалібний похід. Присутніми були десятки пресових репортерів і журналістів, які дуже широко висвітлювали цю подію у різних виданнях, по радіо, телебаченні.

Передмови екзильних політиків над могилою заставляли не думати про чвари серед окремих емігрантських груп. Біля відкритої, вимощеної бетоном могили, похоронний похід зупинився, і домовину опущено вниз, складено на ній чаші з землею з України і водою з Чорного моря. Коли затихли останні слова панахиди, прелат П. Голинський попрощав покійного від української католицької церкви, апостольського екзарха Кир Платона, високопреосвященнійшого архиєпископа Кир Івана Бучка в Римі, врешті від усього українського духовенства на чужині.

 

 

 

 

 

Після того промовляв митроф. протоєрей о. Палладій Дубицький, парох УАПЦ в Мюнхені. Потім по черзі виступали різні промовці: Ярослав Стецько, Михайло Кравців - від колишніх бойовиків в УВО, за ними представники уярмлених Москвою народів. Від української спільноти виступали Іван Вовчук з СІЛА, Роман Малащук з Канади, Т. Кудлик з Англії, О. Коваль з Бельгії, О. Кушпета з Голландії та інші. Від УПА вояцький салют віддав над могилою голова Братства колишніх вояків УПА ім. св. Юрія Переможця останній політвиховник Микола Фриз-Вернигора з Парижу, від куреня пластунів загону "Червона калина", членом якого був і С. Бандера, прощав провідника Ярослав Рад з Чікаго.

"Хотіло ще багато виступати, але короткий осінній день уже скінчився, і темінь ночі запала над жалібною громадою. Спонтанно з тисяч грудей вирвались слова гімну-приречення "Не пора, не пора, не пора москалеві, ляхові служить" і розбурханою хвилею полетіли в простори. По закінченні гімну ще хвилину стояла уся громада у цілковитому мовчанні, з похиленими головами, і тільки чути було останній трепет осіннього листя на деревах перед злетом на землю".

Він також, як останній листок, у пам’ятний день 15 жовтня 1962 р. упав на землю чужого міста, бо життя йому - повне і бурхливе працею для рідного народу - обірвала скритовбивча рука нашого відвічного ворога. Обірвала так, як С. Петлюрі, Є. Коновальцю, Т. Чупринці та іншим героям України.