Деякi  аспекти нацiонального виховання.

             Iсторiя - така наука, яку аж нiяк не можна прикрашувати чи спотворювати. Це те що було: незалежно вiд того, чи подобається

воно комусь,чи нi, - так було.

             В сучасному свiтi ми маємо можливiсть споглядати iсторiю з висоти власних переконань  чи полiтичних, чи моральних, чи нацiональних iнтересiв. Загострюється зараз проблема розумiння себе в iсторичному процесi в першу чергу молодого поколiння, яке не завжди розумiє важливiсть iсторичних подiй i ролi особи в iсторiї. Роки незалежностi не принесли бажаного результату у нацiональному вихованнi. Метою цiєї збiрки э через куратора групи звернути увагу на окремi особи та подiї, що могли б викликати почуття наiональної гордостi i гiдностi.

             Ми, педагоги, в першу чергу повиннi прививати любов до iсторiї, мови, що э основою нацiонального виховання. Немає загального виховання, ненацiонального, яке могло б однаково заспокоїти всi типи і характери, не порушуючи духовної рiвноваги, та не затираючи iндивiдуальностi. Коли англiйцi, французи, нiмцi i т.д. говорять про виховання, то очевидно - мають на увазi те, яке повнiстю вiдповiдає нацiональним потребам, культивує позитивнi нацiональнi прикмети та зберiгає змiст народної психiки, а не вбиває її.

             Отже, не має виховання, яке було би спiльним для всiх, все воно сходить на нацiональне. Змicт виховання та його тенденцiї мусять вiдповiдати конкретним обставинам, рахуватися з народом i його потребами, кристалiзувати неначе характер нацiї та давати напрям моральному розвитку.І коли ми говоримо про українське виховання, то повинні собі прояснити, що в основу всіх наших педагогічних міркувань і педагогічного плану обчисленого не на роки, а на століття мусить увійти національна ідея, ідея утримання національної волі і українського права. Ми можемо говорити і думати тільки про українську школу, українську по формі і по змісту, всяка інша школа для нас є безпредметна, бо затирає національну психологію та індивідуальність.(М.Євшан «Національне виховання» //Галичина,.м.Івано-Франківськ.1997р.номер1.).

             Ми проголосили самостійність України і твердо вирішили будувати національну державу. Ми поставили українських жовнірів боронити українські землі і битися за її кордони. Ми налагодили державний апарат, ухвалили закони, які мають нормувати українське життя. Заспівали поети: «Яка краса – відродження країни.» А все таки серце не перестає битися за майбутнє рідного краю, якась тривога гніздиться у наших думках і все наново пхає нас в обійми сумніву, не дає нам впевненості у завтрашньому дні, паралізує наш розмах і примушує завжди за чимось оглядатися, шукати допомоги.

             «Єсть українська держава, а не має в ній українських горожан, а властиво того Бога, в якого би всі ми однаково вірили і йому служили. Ми маємо зверхню форму, а нема змісту, який би її наповнив. Це момент, коли хочете, більше ніж серйозний, навіть трагічний. Без нього неможлива екзистенція українського національного організму, як не можлива церква без вівтаря.»(М.С.Грушевський. З політичного життя старої України.- К.,1918р.с.60.). Ця цитата, вдумайтесь, є актуальною зараз більше, як ніколи в українській історії.

             Мусимо на свою діяльність глянути з історичної перспективи. Українська національна ідея мусить увійти в основу виховання українських поколінь, стати для них новою релігією, увійти в їх кров. Пробудження і відтворення історичної свідомості, освідомлення та показання історичної ролі нації – це головне завдання національного виховання. Ми не жили довгі століття самостійним життям, потік нашого національного життя не раз ховався під землею. Найчастіше ми були тільки додатком, главою чужої історії, міняли своє національне обличчя відповідно до обставин. Нам потрібна історія, яка зв’язала би наше покоління з десятками поколінь перед нами і зазначила головні лінії майбутніх поколінь.

             Ясна річ, щоб створити українську культуру, не треба їхати ані до Москви, ні до Берліна, перш за все треба міцно прислухатися до рідної землі, розуміти її мову. Хто цього не розуміє, той чужинець, хоч би він сто разів називав себе українцем. Перед такими чужинцями, що на рівні з нами топчуть землю, аби зробити кар’єру, треба стерегтися; вони затроюють живе джерело національної культури, затирають лінії національного обличчя та вбивають в корінні його первинний характер. Отут велике завдання національного виховання: стати на сторожі національної культури і пильнувати, щоб тільки чисті руки і чисті серця і дійсно українська творча думка користувалися тими безконечними культурними матеріалами, якими володіє Україна.

             Національне виховання має бути отим сумлінням, яке весь час будить і утримує національну свідомість і підкладає кожен раз дзеркало, в якому ми можемо читати: хто ти і що?(Євшан М. Великі роковини України.//Юсип Д.М.Євшан-Вінниця,1994-с.49)

             Тому головним завданням на сучасному етапі в Україні є потреба в налагодженні власної ефективної системи національної освіти і виховання, не наслідуючи бездумно чужі зразки цієї роботи. З цього власне починали всі держави, які здобували незалежність. Наприклад, ставши незалежною після Першої світової війни Польща, як і інші європейські країни, перебудувала систему освіти на основі піднесення ідеї національного виховання, побудову її на національному грунті.

             Національне виховання, як творення і безупинне удосконалення нації, має забезпечити підготовку гідного члена своєї нації, який усвідомлює свою приналежність до неї і гордиться цим, розуміє свою відмінність від інших народів (без зневаги доних), любить свою землю і культуру, дбає про її поступ, готовий до оборони її від чужих посягань. Він усвідомлює, що найповніший розквіт нації можливий лише у власній державі, і в зв язку з цим усвідомлює потребу її розбудови. Підготовка до життя в суспільстві включає в себе формування громадянської свідомості. Воно має забезпечити виховання українського громадянина – патріота, що «сам з власної волі здатний віддати свою працю, свій час, інтелект, силу, а навіть життя для громади і без наказу згори розуміє національну гідність.»

             Тому справедливо, що сформульована у Державній національній програмі «Освіта. Україна 21 століття» головна мета національного виховання передбачає: формування незалежно від національної належності особистісних рис громадянина Української держави. Це означає, що у національних школах всіх етносів, як і в українській школі, чільне місце повинне зайняти виховання свідомого громадянина, патріота суверенної України, готового віддати життя за її незалежність.

             Разом з цим виховання на базі національної культури не повинно призводити до національної замкнутості й ізоляції, тим більше до негативного ставлення до інших культур і їх носіїв. Навпаки, орієнтація на універсальні цінності, на партнерство в спілкуванні з іншими культурами і їх представниками поглиблюють національну гідність і самоповагу, надаючи національному почуттю статус цінності.

             Водночас в умовах масового поширення в Україні  західної псевдокультури виникає потреба захисту національних надбань. Тому освіта має об’єднати всіх українців в один культурний національний організм, «стати охоронним засобом у щоденній розвоєвій праці й у щоденній боротьбі за існування національного організму.»(Історія товариства «Просвіта» у Львові //Життя і знання. -1933.-ч.4.)

             Виконання цього завдання вимагає цілеспрямованої діяльності для формування морального обличчя особистості, однією з найголовніших рис якої В.О. Сухомлинський вважав працелюбність. Її виховання, на його думку, є складовою духовного життя. Не може бути працелюбною людина, яка мало думає,мало переживає. Розвиваючи думку К.Д. Ушинського про те, що виховувати  дітей треба не для щастя, а для праці життя, і це принесе їм щастя, Сухомлинський переконливо довів, що праця входить у духовне життя людини із  сприйняттям своєї приналежності в суспільстві.(Б.Ступарик Українська національна школа: нова парадигма вартостей.//Галичина. Номер2.ст137-143.1998р.)

             Виконання вищезгаданих завдань у процесі освітньої трансформації вимагає зусиль не лише педагогічних колективів, а всього суспільства. Необхідна зміна суспільної свідомості, матеріальні затрати, необхідний новий вчитель, що вимагає вдосконалення системи його підготовки. Адже без цього всього не можна буде Україні інтегруватися в світовий економічний і культурний простір.