О. Халепа: в освіті ніхто нічого не змінював і не збирається

Автор: Ольга Халепа, учитель, громадський діяч.

Українській освіті весь час міряють температуру і беруть аналізи. Будь-який медичний працівник скаже, що такі маніпуляції – лише для встановлення діагнозу, але жодна з них не лікує.

Всі оті рейтинги, перевірки готовності шкіл до навчального року, (тіпа) атестації вчителів, (тіпа) проходження курсів, пафосні заяви міністра, нові рекомендації по-новому, нова (стара) українська школа за (тіпа) чиїмсь зразком і гори (тіпа) важливої документації, котра, наче кочівники-скіфи, переїздить з кабінету в кабінет, створюючи кургани (тіпа) комусь потрібних звітів, перейменування відділів освіти та їх працівників у «чтотобольшеє» і т. ін. – це все пігулки-пустишки, легке заспокійливе, максимум дешевий анальгін. Дає тимчасове полегшення, окозамилювання, психологічне відволікання. Анамнез на поверхні: «совок – вільне плавання у 90-х – окозамилювальне сьогодення». А діагноз як Божий день: «Кінь здох», і анальгіном з вітамінками його не підняти.

Сьогодні новий образ малюють митці нової генерації освітян: Едкемпи, Етвінінги, Освіторії та інші. Білі ворони української педагогіки натхненно ліплять нового скакуна нової освіти та її принципів, згідно з сучасністю.

А поруч все так же паразитує на тілі мертвої конячини купа заробітчан та окозамилювачів, то роблячи здохлику компреси, згідно з народними методами, що діють, як мертвому припарка, то чіпляють на його копита яскраві стрічки, то прив’язують мотузочки та смикають мертвого, аби всім здавалося, що він ще живий, ще дихає, ще рухається, і вдають, що робота робиться.

Ой, леле, та як же все просто, до неймовірності: не на коні полетів у космос Ілон Маск, і навіть не на макеті космічного корабля, прикрашеному стрічками та звітами, бо не віжками та возами цікавляться сучасні педагоги та учні. Вони мріють про міжпланетні подорожі, «Тесли» та розширення зони комфорту до розміру Всесвіту, але ніяк не про нові підкови на копита здохлика.

Щоб забити сморід померлого, заробітчани, на пам’яті про його минулі перегони, закидають у суспільство новини про педагогів-збоченців, зіштовхують лобами батьків та вчителів, створюють скандал навколо вакцинації, (тіпа) реформують сільські школи, (тіпа) засуджують побори з батьків, створюють рейтинги ЗНО, кричать про загублене покоління та відсутність мотивації в учнів, створюють нові правила заповнення журналів (о, це дуже важливо), дражнять учителів надбавками, новими ноутами та реформами у харчуванні дітей і все що завгодно. І ні фіга не працює! Але суспільство кипить, як і мозок від скарг в освітнього омбудсмена, а паразити-заробітчани потирають ручки, бо «зепе» щомісяця «кап-кап-кап» на картку кожного, а це для них і є головним.

Ось так 30 років, сиплять пісок в очі суспільства, а правда в тому, що ніхто нічого не хотів змінювати й не збирається. Усіх усе влаштовує: слухняні вівці-педагоги, цькування білих ворон, закриття сільських шкіл, тупі учні, вибиті зі своїх ніш – малих Батьківщин, низькі зарплати педагогам, окозамилювальна документація та звіти, гризня між суспільством та педагогами, відсутність бажання молоді іти в школи, спонсорство батьків (яке й досі є, просто все вирішується т-с-с-с-с, тихенько, щоб ніхто не знав, у батьківських чатах), сотні кабінетних чиновників-дармоїдів, які нуль для освіти, повний круглий порожній нуль, але зарплата щомісяця «кап-кап-кап», а в батьківських чатах «По скоко на вікна?»

А ще фіктивність роботи профспілок, колекції сертифікатів, які тут і там продають освітянські остапибендери, щорічне взяття аналізів зі здохлого коня та міряння температури, всовуючи термометр у різні місця, ну так, для впевненості та пафосні заяви: «Хворий хворіє, но ми над цим работаєм і всьо буде харашо, ми реформуємо і скоро педагоги це відчують».

А вони й відчувають, коли суспільство кидається на них за зарплати, які не відповідають дійсності, за систему та її правила, яку вони не можуть змінити, бо педагоги, наче собаки-лайки, тягнуть труп коняки засніженим простором, і той, хто не був у цій упряжі, ніколи їх не зрозуміє, а той, у кого зарплата «кап-кап-кап», лише додає батогів у агресивне суспільство, аби сильніше лупашили собаку-вчителя, якими й роблять нас ті, що сидять заради «кап-кап».

Але ми ж не собаки, принаймні той, хто рве нашийники, і тікає від набридливого смороду здохлика і ліпить себе нового, нового педагога Нової української школи.

Виникають світлі шляхи об’єднання білих ворон та амбасадорів новаторства, за справу беруться (ох, пальчики оближеш) учителі-смаколики української педагогіки, до них магнітом тягне молодь. Не віжки та батіг, а новітні технології пов’язують педагогів усього світу, й українські освітяни кажуть «А що, так можна було?», відкривають очі, вуха, роти, душі та діляться досвідом, творять сучасний механізм освіти й щастя для кожного бути учасником цих змін, рушійною силою. Ми не вівці й не собаки, ми підіймаємо голови і справді починаємо пишатися тим, що ми педагоги.

А висновки напрошуються самі, чи не так? Освіта розділилася на дві частини: одна й досі міряє температуру здохлика, тицяє між зуби анальгін, дає копняки під боки та смикає за мотузочки, мовляв, «встань та іді!»

Інші ж на суперовій, сучасній блискучій автівці залітають у кожен навчальний заклад і легким натисканням на кнопку сучасності теперішніх учнів задають ритм навчальному процесу: не тоталітарно-примусовий, а демократично-мотиваційний.

Як думаєте, куди потягнуться учні: до старого розбитого воза, який вже й тягнути нікому, чи новенького салону, насиченого сучасними ґаджетами?

Відповідь очевидна