Проблеми викладання історії у XXI столітті

Роберт Страдлінг

Велика Британія

Я не народився зі здатністю передбачати майбутнє, але як історику, мені важко пояснювати минуле, не намагаючись передбачити майбутнє. Зараз можливо, принаймні, визначити тенденції і напрямки, які з'явилися в 1990-х роках і, напевно, будуть далі розвиватися в ХХІ столітті.

Першою проблемою є набір спеціалістів з викладання історії на всіх рівнях. Часто дуже важко стимулювати молодих людей обрати викладання історії своєю професією. Тому у багатьох країнах Єропи навчальні заклади мають труднощі із кадровим забезпечення молодими спеціалістами з викладання історії. Частково це можна пояснити нестачею ресурсів, порівняно низькою зарплатою і незначними можливостями кар’єрного росту вчителів. Але так само ця проблема пов’язана з їхнім статусом. У більшості країн Європи статус вчителів знижується, частково через зміну суспільного ставлення до них, а частково через те, що уряди не усвідомлюють важливості професії вчителя для майбутнього суспільства. У багатьох країнах Центральної і Східної Європи, особливо в країнах колишнього Радянського Союзу, на мою думку, статус вчителя історії знизився ще й через те, що, історія за старого режиму була  знаряддям комуністичної пропаганди.

У інших країнах Європи падіння статусу викладання історії пов’язане з інструменталістським поглядом на освіту. Інакше кажучи, існує думка, що першочерговим завданням середньої освіти є допомогти її одержувачу знайти хорошу роботу, і що вся освіта повинна розглядатися з точки зору її корисності для досягнення цієї мети. За таких умов не дивно, що небагато молодих людей вважає історію потрібною для свого майбутнього.

Отже, зменшення кількості людей, що обирають фах вчителя історії своєю професією – це значна проблема, яку потрібно буде якнайшвидше вирішувати. Інакше предмет історії відійде на периферію в університетах і в школах; історія буде все частіше ставати предметом на вибір або її будуть викладати разом з іншими предметами.

Іншою проблемою, яка перейшла з ХХ століття, є криза ідентичності, яку ця дисципліна переживає протягом останньої доби. Пост-модерністська критика піднімає деякі цікаві питання, які змушують усіх нас замислитися над правильним і неправильним використанням історії. Усі ці дебати змушують істориків захищатися якраз тоді, коли треба більше роздумувати, критично оцінювати якість історичної освіти на шкільному та університетському рівнях і ті напрями, в яких вона розвивається.

Це підводить мене до третьої проблеми, яка стосується підготовки вчителів історії. У багатьох країнах Європи вже з'явились значні труднощі у підготовці вчителів – як на рівні здобуття ними університетської освіти, так і в ході підвищення педагогічної кваліфікації.

Проте вирішити ці проблеми на практиці надзвичайно складно, особливо в умовах, що склалися – при значному скороченні коштів на підготовку вчителів всюди в Європі; закритті деяких закладів з підвищення кваліфікації вчителів. Ця постійно існуюча проблема перетворюється на кризу в історичній освіті. Деякою мірою ця криза ще більше погіршується результатами децентралізації освітніх систем і затяжним економічним спадом у деяких країнах Східної Європи. Наслідком є те, що багато людей, що займаються підготовкою вчителів, хочуть запровадити зміни і покращення, але їм не вистачає ресурсів, інституційної підтримки та інфраструктури, щоб це зробити. У той самий час багато вчителів історії очікують якихось дій від місцевих і центральних органів освітньої влади, особливо щодо запровадження нових навчальних планів з історії, нових підходів до викладання історії і нових підручників та навчально-методичних матеріалів.

Ми часто спостерігаємо значний розрив між риторикою і реальністю історичної освіти. Наприклад, досить часто ми чуємо, що вчителі все більше уваги звертають на оволодівання учнями навиками історичного критичного мислення. Але на практиці багато курсів історії як на рівні середньої школи, так і на рівні університету, настільки перевантажені величезними об’ємами історичної інформації, який мають засвоїти учні чи студенти, що не вистачає часу на практичне застосування цих навиків та розвитку історичного мислення.  Так само проголошується, що потрібно давати учням і студентам можливість ознайомлюватись з якнайбільшою кількістю історичних джерел, тобто не лише з документами, але й з візуальними джерелами, аудіо-візуальними матеріалами, усною історією і пам’ятками матеріальної культури. Проте, багато істориків не ознайомлені з тим, як використовувати і аналізувати ці джерела. Багато говориться про те,  що потрібно застосовувати багатоперспективність при вивченні і викладанні історії, але дотепер є мало підручників з історії, де б по-справжньому використовувався цей підхід. І, нарешті, декларується розвиток нових галузей в історичній науці, таких як історія навколишнього середовища, історія ландшафту, відкриття нових аспектів історії культури, історичної антропології, і т.д. (всі вони можуть розкрити цікаві сторінки минулого). Але на практиці ці досягнення залишаються на периферії історичної освіти, і те саме можна сказати про більшість спроб встановити зв’язки між історією та іншими дисциплінами.

Я б все-таки не хотів бути надто критичним чи песимістичним. Звичайно, існують цікаві нові досягнення і напрямки в історичній освіті. На університетському рівні є ознаки того, що багато викладачів починають визнавати, що практика викладання історії є настільки ж важливою, як і проведення історичних досліджень і написання статей і книжок. Але ми повинні усвідомлювати, що в ХХІ столітті до нас перейшли проблеми з ХХ століття і нам потрібно звертатися до них якнайшвидше і знаходити їх практичні і реалістичні розв’язання, інакше вони ще більше погіршаться.

Свою статтю я починав, ставлячи запитання: "Якими будуть проблеми історичної освіти в ХХІ столітті?". Моїм другим запитанням буде: "Які проблеми поставить ХХІ століття перед викладачами історії?"

Вже декілька років ми говоримо про значні зміни, які вносить "глобалізація" в життя людей. Ми спостерігаємо тенденції до глобалізації у сферах зв’язку, фінансів, технології, власності на засоби виробництва і навіть у способі життя. На мою думку, за наступних декілька років з'явиться багато історичних досліджень різних проявів глобалізації зі спробами прослідкувати причини певних змін. Водночас зараз мене більше цікавить, як викладачі історії будуть підходити до цієї теми. Якщо учням потрібно допомогти зрозуміти глобалізацію в історичному контексті, то необхідно буде запровадити глобальний вимір  і у їхню історичну освіту. Я не лише маю на увазі, що молодим людям потрібно викладати курси з новітньої історії світу чи національної історії. Говорячи про те, що потрібно запровадити "глобальний вимір" в їхню освіту, я маю на увазі, що їм потрібно надавати можливість поміщати національну і місцеву історію в регіональний і глобальний контекст, для того, щоб зрозуміти зв’язки між ними. Вони повинні розуміти, яким чином події, що відбулися (і відбуваються) на місцевому і національному рівні, спричинені тим, що відбувається на регіональному і глобальному рівні і також мають на це вплив. Все це підводить мене до наступного поняття, пов’язаного з глобалізацією, а саме поняття "взаємозалежності": взаємозв’язків і взаємовпливу у сферах у міжнародних відносин, світової торгівлі і комерції.

Тому, якщо учні і студенти повинні вміти ефективно досліджувати і розуміти такі процеси як глобалізація і взаємозалежність в сучасному та історичному контексті, то потрібно змінити структуру курсів з історії і методи викладання. Зокрема, це вимагає наступних змін:

-         більше порівняльної історії;

-         викладання історії, при якому вчитель може використовувати результати досліджень, зроблених у різних допоміжних історичних дисциплінах – економічній історії, соціальній історії, історії культури, історії навколишнього середовища та інтелектуальній історії;

-         викладання історії, при якому учням чи студентам подається багато різноманітних перспектив, щоб показати їм, що ті самі процеси і тенденції (напр., світова торгівля, допомога країнам, що розвиваються, захист навколишнього середовища, більша політична інтеграція в межах Європи, і т.д.).

Хоч глобалізація і, меншою мірою взаємозалежність, вносять в життя все більше єдності та інтеграції, у деяких аспектах нашого життя останніми роками ми спостерігаємо зростання політичної різноманітності, плюралізму, навіть політичної фрагментації – і ці процеси поставлять нові проблеми перед істориками і викладачами історії у ХХІ столітті.

Ці останні політичні тенденції і напрямки є не лише результатом звільнення з-під влади супер-держав і наступного відновлення суверенітету у багатьох країнах. Вони також є наслідком зростаючих вимог національних, культурних та мовних меншин шодо надання їм більшої політичної автономії і права на самовизначення. У Великій Британії шотландці, валлійці та північні ірландці останнім часом мають змогу більше контролювати політичні питання, що стосуються їх території. У всіх цих трьох національних угрупованнях

зростає зацікавлення культурою і мовою – шотландською, ірландською і валлійською – такі процеси звичайно передують створенню націй-держав.  Те саме можна сказати про бретонців і басків та інші меншини в Європі. Всі вони із заздрістю спостерігають за успішним відродженням каталанців і галісійців та інших лінгвістичних груп в Іспанії і також хотіли б досягти подібного рівня автономії і політичного визнання.

Тепер, коли ідея Європи регіонів виникла, вона не скоро зникне. Вона обов’язково матиме вплив на те, як будуть викладати, досліджувати і писати про політичну історію Європи та історію її культури. Період політичної та економічної трансформації, який відбувався в Центральній та Східній Європі у 1990-х роках, перш за все означав, що знову зросло зацікавлення такими питаннями, як "Хто ми?", "Звідки ми походимо?" і "Яка наша історія?" Тому нічого дивного, що намагання знайти відповіді на ці запитання спричинили підвищення інтересу до історії.

На мою думку, святкування нового тисячоліття у решті країн Європи також  сприяло підвищенню зацікавлення історією, і часто це проявляється у формі опису національної історії. При цьому історію меншин звичайно ігнорували, але, на мою думку, це лише справа часу і незабаром знову з'явиться зацікавлення до вивчення і викладання історії "інших ідентичностей".

Одночасно в кінці ХХ століття спостерігалося послаблення багатьох традиційних суспільних інститутів, що формували ідентичність людини: сім'ї, громади, релігії. В результаті цього історією щоденного життя будуть цікавитися не лише соціологи і соціальні антропологи. Історія повсякденності має всі шанси стати однією з найбільш динамічних за розвитком галузей історичного дослідження і в свою чергу пошириться на всі рівні історичної освіти. Ми вже бачимо перші ознаки цього.